Охорона, отмєна: що таке cancel culture та як вона впливає на мистецтво

Практично щотижня у світі когось “скасовують”, і ми запитуємо “за що?”. Команда Monkey Music вирішила розібратися з тим, що таке cancel culture, як вона працює і чи взагалі працює.

Канцелінг (англ. cancel culture або канцелінг) – це форма публічного шеймінгу людини або групи людей за здійснення неприйнятних суспільством вчинків. При цьому немає єдиної категорій дій, які підпадають під поняття культури скасування — це може бути як звинувачення у сексуальному насильстві, так і некоректно сказана фраза в інтерв’ю. Один за одним “скасовуються” відомі актори, кінорежисери, музиканти, продюсери та багато інших людей, чиє життя перебуває у світлі софітів.

Спостерігаючи за канцелінгом і безперервним хейтом, які огорнули заголовки найбільших ЗМІ, мимоволі запитуєш: а чи правильно “скасовувати” артиста через події, що відбуваються в його особистому житті? І чи потрібна взагалі культура скасування? Розберемося в усьому по порядку.

З чого все почалося?

Спочатку культура скасування мала стати інструментом соціальної справедливості, за допомогою якого знаменитості притягувалися б до відповідальності за вчинення неприпустимих вчинків. В ідеальному світі канцелінг провів би межу між дозволеним і недозволеним, не орієнтуючись на популярність, гроші та гучні імена. Але ми живемо в реальному світі, тому не так сталося, як гадалося, і канцелінг дуже швидко перетворився з шляхетного наміру на розправу без суду та слідства. А все так добре розпочиналося!

Історія канцелінгу йде далеко в минуле, але перша хвиля, що облетіла весь світ, припала на 2017 рік, коли завдяки соціальному руху #MeToo одна за одною почали спливати історії сексуального харасмента в кіноіндустрії. Тоді такі імена, як Харві Вайнштейн та Кевін Спейсі постійно були на слуху, а розчаровані фанати бомбили Twitter (саме з цієї соціальної мережі спочатку й пішла культура скасування).

Далі ситуація тільки погіршувалась – “скасували” Вуді Аллена, Джоан Роулінг та відому блогерку Дженну Марблс. Зрозуміло, всіх з різних причин. Аллена звинуватили в, знову ж таки, сексуальному насильстві, Роулінг — у трансфобії, а Марблс — у расизмі. І це лише мала частина.

Кіноіндустрія сильно постраждала через культуру скасування, яка поширювалася зі швидкістю звуку. Імена раніше всіма улюблених акторів стали асоціюватися зі скандалами, яким, здавалося, кінця-краю не було. Такий потужний сплеск хейту не міг обійти не менш важливу сферу мистецтва — музичну індустрію. Але щось пішло не так.

Різниця канцелінгу в музиці та в кіно

За останні роки музичний світ і справді досить близько познайомився з канцелінгом. Тільки він там не прижився. Подивитися хоча б на одного Каньє Веста — репера, який за свою кар’єру наламав чимало дров — він скандалив із Тейлор Свіфт, називав рабство вибором і відкрито підтримував Дональда Трампа. В індустрії Канье вважається майже рекордсменом за кількістю “скасуваннь”. Сам артист навіть стверджував, що “його “скасували” ще до того, як з’явилося поняття канцелінгу”. “Скасування” Каньє було багатообіцяючим, але виявилася безрезультативним: його музика все також популярна, альбоми купуються, а сингли миттєво стають хітами. Зовсім не так із уже згаданим Вайнштейном чи Алленом. Чому?

“Скасувати” музиканта набагато складніше, ніж “скасувати” актора, адже природа канцелінгу у цих двох індустріях досить сильно відрізняється. Фільм – це сплеск, блискавична слава, яка залежить від касових зборів та напливу людей у кінотеатрах. Акторам дуже важливо мати ідеальну репутацію, щоб у глядачів не виникало негативних асоціацій під час перегляду, інакше вся робота піде на дно.

У музики ж трохи інший процес набуття популярності — артист має набрати свою аудиторію, і відбувається це, порівняно з кіно, у більш пасивному ключі. Актор, грубо кажучи, “продає” своє обличчя, миттєво стає пізнаваним за свої добрі та погані дії, тоді як музикант спершу “продає” свою музику, а вже потім, можливо, потрапляє під роздачу за скоєні вчинки. І це не факт.

Крім того, лейбл у музиці відіграє набагато меншу роль, ніж кіностудія у продакшені фільму. Сучасним музикантам не важко випустити сингл або цілий альбом самостійно, а ось провернути те саме з кіно — завдання складніше. Для кіностудій важливо все й одразу: божевільний успіх, зростаюча популярність акторів, а водночас і популярність самої студії, вдала рекламна кампанія тощо. Музичний лейбл же може жити і не тужити, працюючи з інді-виконавцями та їхньою нішевою аудиторією, адже тут у центрі знаходиться артист та його творчість, а вже потім — решта.

У культурі скасування чітко простежується закономірність: чим частіше знаменитість з’являється на екрані, тим більша ймовірність того, що, у разі будь-яких неприємних ситуацій, її “скасують”. І якщо між актором, його особистістю та творчістю у нас виникає сильний асоціативний зв’язок, то з музикантами таке працює рідко. Мабуть, це і врятувало музичну індустрію від вихору “скасування”, що зносить все на своєму шляху.

Що не так із культурою скасування?

Канцелінг – явище далеко недосконале. З чарівної палички для відновлення справедливості він перетворився на джерело токсичності та ненависті. На такий розвиток подій вплинуло виникнення проблем у культурі скасування.

В ідеалі рівень канцелінгу повинен прямо пропорційно залежати від наявності доказів і тяжкості самого вчинку. Часто воно так і трапляється: Кевін Спейсі та Харві Вайнштейн тому приклад. Проте, дуже часто все ж таки виникають неоднозначні ситуації. Як у випадку з Енселом Елгортом — американським актором, якого менше року тому звинуватили в сексуальному насильстві. Лише один твіт дівчини, який не має жодного підтвердження, спровокував хвилю хейту. Елгорт спростував звинувачення, історія зайшла в глухий кут, а сама дівчина пізніше без пояснень видалила повідомлення. Щоправда, публікацію можна видалити, а от очистити репутацію акторові тепер буде не так просто — осад уже лишився.

І таких прикладів у культурі скасування сотні: відсутність доказів не зупиняє хейтерів, а начебто підливає ще більше олії у вогонь. Канцелінг дуже схожий на справжній суд, щоправда, часто ми не розуміємося на справі до кінця, а просто рубаємо з плеча — і це одна з головних проблем канцелінгу як соціального явища.

Результатом такого сприйняття культури скасування стає таке: суспільство кидається з боку в бік, не знаючи, кого з проблематичних знаменитостей ненавидіти більше і часто зациклюється на артистах, вчинки яких уже давно варто було б відпустити та забути. Тут гріх не згадати Кевіна Харта, американського актора і коміка, який неабияк сьорбнув загального хейту і втратив можливість проводити церемонію “Оскар” через гомофобні жарти під час стенд-апів. Харт багато разів вибачався і стверджував, що він усвідомив свої помилки. Проте актор досі відчуває моральний тиск. Не дивно, що Кевін постійно критикує культуру скасування її безкомпромісність:

“Я не хочу жити у світі, де ми забули як це – прощати один одного, де ми забули як бути людьми.” – сказав комік в одному з інтерв’ю, додаючи, що “вся ідея канцелінгу вказує на постійне очікування досконалості у всьому, ніби люди не роблять помилок і не роблять невірних кроків”.

Історія Кевіна Харта зовсім відрізняється від усіх інших — тут йдеться про гумор, рамки якого вже давно стали дуже розмитими. Те, що є прийнятним для однієї людини, стане червоним прапором для іншої, особливо в темі сучасного стендапу. Чи варто гребти всіх під один гребінець і стверджувати, що невдалий жарт коміка гідний такої ж реакції, як і звинувачення у сексуальному насильстві від десятків жертв? Відповідь очевидна.

Останнім часом культура скасування зіткнулася з ще однією проблемою — перетворенням на жарт і мейнстрім. Це, загалом, і не дивно — коли якесь соціальне явище набуває такого поширення, спотворення початкової мети неминуче. Хештег #ТиСкасований (англ. #YouAreCancelled) навіть перетворився на мем, а всьому виною соціальна мережа TikTok, користувачі якої в розпал пандемії (мабуть, від надлишку вільного часу), стали “скасовувати” всіх, хто траплявся під руку – просто заради жарту.

На жаль, з часом канцелінг все більше втрачає орієнтири, припиняючи бути інструментом соціальної справедливості. Під гарячу руку потрапляють десятки знаменитостей, незважаючи на повну відсутність доказів та будь-яких підтверджень. Що тут скажеш, ненависть — висококонтагіозне почуття і зупинити його поширення дуже важко.

Результатів канцелінгу може бути два: або повна руйнація кар’єри в особливо важких випадках, або прощення та шанс на виправлення. Щоб ці результати стали відчутними, суспільство має вести з артистами конструктивний діалог, а не сліпо “скасовувати” всіх праворуч і ліворуч. Мета скасування — домогтися справедливості і показати, що яка б людина не була популярною, вона відповідатиме за свої вчинки. Як саме — зневагою аудиторії чи судовим процесом — залежить від самого вчинку. Ну, чи хоч би мало залежати.

Культура скасування потрібна суспільству, але ще йому потрібна й активна позиція, яка б підкріплювалася перевіреними фактами, а не просто загальним бажанням когось хейтити. І хоча ми знаходимося на правильному шляху, мінімізувати несправедливість і дивитися на ситуацію тверезо виходить далеко не завжди.

Щоправда, хочеться додати ложку меду — незважаючи на те, що канцелінг — суперечлива практика, інфлюєнсери та знаменитості, в страху стати “скасованими”, почали набагато серйозніше ставитися до свого контенту та меседжів, які вони відправляють у маси, а це вже непоганий результат.